Українське культурництво від кінця ХІХ до 1917 р. Поширення української національної свідомості

Українське культурництво помітно пожвавилося наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. У Східній Галичині, завдяки спільним зусиллям галичан і наддніпрянців, вироблялася й поширювалася українська літературна мова як найважливіший інструмент літературної, публіцистичної й наукової діяльності, шкільної та університетської освіти, періодичної преси, суспільно-політичного, громадського та приватного життя освічених класів.

Суттєвим чинником цієї діяльності стало перетворення за ініціативою О. Кониського та О. Барвінського у Львові в 1892 р. Літературного товариства ім. Шевченка на Наукове товариство. За умов бездержавності НТШ відіграло величезну роль у розвої української національної науки, освіти, культури та самосвідомості, по-суті виконуючи функції національної Академії наук. Тільки у 1895–1913 рр. під редакцією М.С. Грушевського вийшло в світ 110 томів «Записок НТШ», майже 30 томів інших видань, 88 книг «Літературно-наукового вісника» (1898 – 1905 рр.). Активно діяли секції НТШ, зокрема історично-філософська, філологічна та етнографічна, які видавали десятки наукових збірників, сприяли утвердженню модерної української науки. За ініціативою НТШ відкривалися українські гімназії і школи, відбувалася українізація Львівського університету тощо.

Поряд із суто культурницькою діяльністю у Східній Галичині вироблялися засоби і форми культурної й економічної самодопомоги населенню, зокрема ощадно-позичкові каси, споживчі товариства, просвітницькі й політичні народні клуби у вигляді сільських читалень, «січей» тощо. З цього погляду вельми примітною була діяльність культурно-освітнього товариства «Просвіта», заснованого ще 1868 р. у Львові. Наприкінці ХІХ ст. воно стало центром економічної праці в містах і селах Східної Галичини. Так, у 1897 р. на базі 522 читалень «Просвіти» в регіоні діяло 146 крамниць, 124 позичкові каси і 60 комор. Ці просвітянсько-економічні осередки не тільки сприяли економічній допомозі й захисту селянина, а й суспільному вихованню народних мас, формуванню й утвердженню його української національної самосвідомості.



Літературно-наукове життя на Західній Україні зосереджувалося навколо журналу «Зоря» (Львів, 1880 – 1897 рр.), який набув українофільського характеру, а в 1885 р. перейшов під егіду Літературного товариства ім. Шевченка. «Зоря» надрукувала повну історію української літератури проф. О. Огоновського, ряд творів письменників зі Східної України. З 1894 р. І. Франко починає редагувати новий журнал «Житє і слово», який приділяв велику увагу красному письменству, науковим, історичним, етнографічним матеріалам.

Характерною особливістю розгортання українського літературного модернізму був різкий розрив із попередньою літературною народницькою традицією [14, с. 20]. Якщо літературне народництво вважало своїм пріоритетом патріотичне й реалістичне зображення українського простонародного життя, то літературний модернізм вирізнявся схильністю до європеїзму, космополітизму, інтелектуалізму, естетизму, відкритістю культури, демократичним зображенням життя інтелігенції [28, с. 98].

Проте історичні умови розвитку українського національного життя в підросійській Україні були значно складнішими, ніж у Галичині. За умов неможливості мати в Наддніпрянщині українські товариства, українську періодичну пресу тривалий час тут особливу роль відігравав російськомовний часопис «Киевская старина». З 1882 р. до 1906 р. журнал розміщував на своїх шпальтах українознавчі дослідження і сприяв осягненню численних тем з національної історії, етнографії, фольклористики, літературознавства, мовознавства, археографії. Будучи з 1890 р. цілковитим друкованим органом Київської Старої громади, журнал служив справі консолідації української національно свідомої інтелігенції. На його сторінках публікувалися розвідки понад 300 авторів та кореспондентів [15, с. 111 – 112]. Цілком можна погодитися з М.С. Грушевським, який, відмічаючи всі недоліки, «деяку вузькість видноколу» і «відсталість інтересів» журналу, визначав його «центральне місце в галузі українознавства, до деякої міри навіть – в українському інтелектуальному житті Росії», його «видатну роль в українських дослідженнях» [10, с. 259].

У середині 1890-х рр. активізувалася видавнича діяльність українських громад. У 1894 р. Чернігівська громада організувала у друкарні Чернігівського губернського правління видавництво популярних книжок для народу. Під керівництвом Б.Д. Грінченка воно впродовж восьми років видало 36 книжок накладом 133 870 примірників. Такі ж видавництва діяли і в деяких інших містах, зокрема У Києві та Харкові. Так, київське видавництво «Вік», завдяки діяльності О. Кониського, О. Лотоцького, С. Єфремова, Ф. Матушевського та В. Доманицького, лише протягом 1894–1909 рр. видало в світ 100 найменувань книжок і брошур українською мовою загальним накладом близько 400 тисяч примірників [29, с. 123; 18, с. 142]. Ця видавнича діяльність зробила свій вклад у поступ української національної свідомості, а відтак у справу українського модерного націотворення.

Ведучи розмову про модернізм як націотворчий чинник, не можна не відмітити його достатню багатогранність. У 90-х рр. ХІХ ст. його вияви простежуються не тільки в суспільному, а й літературному житті, де він проявився, насамперед, як естетичний рух. Як і в багатьох європейських літературах, він поєднувався з власне естетичними, національними та політичними ідеями [14, с. 20].

Термін «модернізм» для визначення літературного напряму вперше з’явився у доповіді Лесі Українки «Малорусские писатели на Буковине», виголошеної на засіданні Київського наукового товариства наприкінці 1899 р. Дещо пізніше, в 1901 р. Микола Вороний на сторінках «Літературно-наукового вісника» сформулював кредо українського модернізму і запропонував укласти новий літературний друкований орган – «Український альманах». Початок українського модернізму часто пов’язують з виданням альманаху М. Вороного «З-над хмар і долин», що вийшов у світ в Одесі 1903 р. [28, с. 39, 97].

Звичайно, перехід від літературного народництва до модернізму відбувався не однолінійно. Навпаки, цей процес загострив на рубежі ХІХ – ХХ ст. проблему, кажучи словами Т. Гундорової, «множинности й диференційованости культурних практик в українському суспільстві». Наростання модерністських інтелектуальних імпульсів сприяло оформленню концепції «високої» національної культури, проте породило протилежну концепцію «народної» (популярної) культури, виразниками якої стали ідеологи народницького спрямування, зокрема Борис Грінченко, Сергій Єфремов, Іван Стешенко [14, с. 113, 115].

У першому десятилітті ХХ ст. дві хвилі літературного модернізму спричинили гострі дискусії між «старим» і «новим» поколінням письменників стосовно утилітаризму й естетизму, ідеалізму й натуралізму, вищої культури та культури народної. «Батьків» літератури Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка, Івана Карпенка-Карого підтримали Дмитро Яворницький, Любов Яновська, Борис Грінченко, Леонід Пахаревський, Олена Пчілка, Володимир Леонтович, тобто письменники національно-культурницького спрямування, які гуртувалися навколо видавництва «Вік», журналу «Киевская старина», газети «Рада». Модерністські позиції відстоювали критики й письменники, згуртовані навколо «Молодої музи», «Української хати», «Дзвону» та ін. Новий напрям виявився у критичних розвідках Миколи Сріблянського та Микола Євшана, в літературному доробку Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Володимира Винниченка, Михайла Яцкова, Миколи Вороного, Петра Карманського та ін. Значення модерністської літератури полягало в тому, що вона засобами художнього слова, насамперед, витворювала нову «високу» культуру і в такий спосіб підтримувала й посилювала процес творення української модерної нації [14, с. 105, 124, 130, 131, 142, 145].

Утвердження модерністської самосвідомості відбувалося в гострій ідейній боротьбі, в нелегких пошуках етичного, естетичного, національного та політичного ідеалів. Навіть такі видатні постаті української літератури цього періоду, як Леся Українка та Ольга Кобилянська відчували двоїстість впливів модерного і народницького способів мислення [28, с. 435].

Поступ українського культурництва в Наддніпрянщині тривав у непростих обставинах численних заборон щодо української мови і культури, які не обмежувалися дією Емського указу 1876 р., що реально діяв до 1905 р. Так, у 1892 р. спеціальний наказ указував цензорам на неприпустимість схвалення до друку українського перекладу будь-якого російського твору, в 1894 р. повторно заборонявся імпорт українських книжок, у 1895 р. заборонялися до друку українські дитячі читанки незалежно від їхнього змісту. Усе це було суттєвим гальмівним чинником у процесі українського національного самоусвідомлення [20; 31, с. 190; 5, с. 70 – 71]. Водночас не можна не помітити, що вже на рубежі ХІХ – ХХ ст. ця дискримінаційна політика спричиняла розчарування нового покоління української молоді в аполітичному культурництві і певною мірою зумовлювала її перехід від традиційного для попередніх десятиліть народолюбства до участі в українських політичних гуртках, організаціях та партіях. Причини зазначеної еволюції полягали і в тому, що окремі поступки з боку самодержавства, які отримали українці у вигляді певних демократичних прав і свобод періоду Першої російської революції 1905–1907 рр.

Розвій Першої демократичної революції привів до деяких змін у національній політиці російського царизму. Укази 24 листопада 1905 р. і
26 квітня 1906 р. надали українському народу право на власну пресу, вільне друкування книжок без попередньої цензури. Першою щоденною політичною, економічною та літературною газетою стала «Громадська думка» Є. Чикаленка, що мала тираж 3700 примірників. Її наступниця «Рада» – 2600 екземлярів. У 1906 р. розпочав вихід щотижневий «Украинский вест ник» М. Славінського.

У 1905 – 1906 рр. зародилися наддніпрянські «Просвіти» у Катеринославі, Одесі, Києві, Кам’янці-Подільському, Миколаєві, Чернігові, Житомирі та інших містах. У 1906 р. в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі й інших містах підросійської України, а також у Санкт-Петербурзі та Москві вийшло у світ 18 українських газет і журналів. У 1905 р. в підросійській Україні вели роботу 820 кооперативів, поступово відбувалася їх українізація. У 1907 р. в Києві було створено Українське наукове товариство. У 1907 р. обрано його голову – М. Грушевського. Під егідою вченого друкувався часопис «Україна», а згодом – «Записки». Різноманітний фактичний матеріал свідчить, що в перші десятиліття ХХ ст. в наддніпрянських губерніях активізувалася діяльність артілей, бібліотек, земств, клубів, кооперативів, просвіт, товариств. Усі ці форми слугували створенню національної економічної та культурно-освітньої комунікації, українського модерного інтелектуального життя як важливої складової творення нової нації [30, с. 131, 132; 18, с. 59, 167; 5, с. 87 – 88].

Після поразки російської революції в 1907 р. її результати були досить швидко зведені нанівець за часів політичної реакції 1907–1909 рр. Тоді повсюдно закривалися українські «Просвіти», бібліотеки, клуби тощо; припиняли діяльність й українські політичні партії. На цьому тлі набирали сили російські націоналістичні організації. Красномовним є факт, що в 1907 р. відділи «Союза русского народа» в українських губерніях налічували понад 190 тис. осіб, що складало майже половину загальної чисельності цієї реакційної організації. Боротьба з «українофільством» стала одним із найважливіших завдань «Клуба русских националистов», який широко відчинив свої двері на початку 1908 р. в Києві [17, с. 286 – 287].


2669357537196767.html
2669382149724512.html
    PR.RU™